Четвер, 19.10.2017, 16:43                                                                                                                                   Ви увійшли як Гость · Група "Гости" · RSS


 


 Меню сайту

 Хмарка тегів

парк чистота БАСАНЬ день молоді молодь продам продам будинок рудькывка 8 березня зима погода вартість перевезення зміни маршрутні таксі тичина піски павло тичина голодомор Голодомор в Україні О.Д. ШАПЧЕНКО прямий зв'язок 8 марта жінки кохані Привітання Вітаємо КПІ Ман і обнова - українська мова Бобровицька гімназія Вся і давність Кобижчанська ЗОШ І-ІІІ ст Олександрівська ЗОШ І-ІІІ ст 9 Травня військова частина Велика Вітчизняна війна річниця перемоги Конкурс Спартакіада спорт стадіон

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
користувачів: 0

 Форма входу
Загрузка...
Інформація

Місто:   Бобровиця

Регіон : Чернігівска                 обл.

Поштовий індекс:
          17400
Площа: 18,9 км²
Телефонний код:
         +38 (04632)XXXXX
Номерні знаки:  
         СВ /25
Міський голова:
         Якушко В.В.
 Герб міста


 

Головна » 2012 » Вересень » 16 » "Моє слово до Вас...". 45-річчю пам"яті Павла Тичини присвячується.
15:39
"Моє слово до Вас...". 45-річчю пам"яті Павла Тичини присвячується.
Сьогодні, 16 вересня 2012 року, в день 45-річчя пам"яті Павла Тичини, варто акцентувати увагу на подіях і заходах, які спрямовані на увічнення пам"яті великого поета, генія української поетичної спадщини, науковця, громадського діяча, непересічної особистості.
14 вересня 2012 року з ініціативи Літературно-меморіального музею-квартири П.Тичини в м. Києві за сприяння та підтримки Міністерства культури України в с. Піски відбулося без перебільшення грандіозне дійство, яке поєднало поезію, музику, духовність, спогади. Усе заплановане організаторами мистецької акції вдалося втілити і дати можливість землякам поета максимально наблизитися до його душі, відчути її сплески і тихий подих вічності.
Кульмінацією мистецької акції було звернення "Моє слово до Вас...", в якому кожен відчув стан поетової душі, яка, час від часу блукаючи пісківською землею, шукає собі притулку та тиші на своїй рідній землі, шукає розуміння, благає про порятунок наших душ та з притаманною Павлові Тичині делікатністю змушує нас подивитися на себе зі сторони. Ми подаємо текст цього звернення, власне, слів поета з потойбіччя до нас, нащадків і духовних послідовників, що слухають і читають його за годинником сьогодення. Сучасність і буденність - швидкоплинні і мінливі. А вічність та її складова - пам"ять - не підвладні корозії часу.
Тож, "Моє слово до Вас...". "Я дуже люблю своє село. Піски для мене – це і моє дитинство, і наша сімʹя, і наш дім, і дорогі для мене люди.
Востаннє я приїздив до Пісок у вересні 1965 року, а потім – тільки приходив сюди. Приїздив я тоді разом з Лідкою. Розумів, що хвороби обсідають мене, забирають сили. Але чомусь все частіше хотілося ще раз побачити краєвиди мого рідного села, лиця односельців, почути найкрасивішу та наймилозвучнішу для мене говірку. Та ще й листи постійно надходили від брата Івана. Коли він описував наше дворище, я щоразу відкладав лист убік та довго дивився, дивився у вікно і все пригадував, пригадував.
Того літа 1965 року лікарі мені сказали, що без операції не обійтися. Та ще й однієї буде замало, швидше двічі треба буде «лягти під ніж». І я з Лідою вирішив будь-що відвідати моє село, поки не поклали в лікарню. Лідка метушилася, намагалася мене розвеселити, а я розумів – це мій останній візит до Пісок. Я знав, що їду прощатися. А ще в цей останній візит хотів вклонитися памʹяті своїх батьків, старшої сестри Проні. Вклонитися востаннє.
Я радий був бачити своїх односельців. Прийняв від них квіти і вони мені нагадали аромат нашого садочка. Прибігли діти – такі чудові хлопчики і дівчатка. Дівчаток було більше. Ми з ними сфотографувалися. Лідка, вигадниця, наробила вдома для дівчаток намиста з бубликів, накупили їм цукерок. Я в дитинстві не знав смаку цукерок, тому готовий був нашим пісківським дітям віддати усі цукерки, що були в найближчій крамниці. Але вони соромилися, не дуже хотіли їх брати. Славні такі діти!
Ось тут поряд, у вишняку, нам накрили столи. Зараз на цьому місці історичний музей. А тоді там був наш садочок – з яблунями, вишнями, горіхами. Пригадую, що частину дерев садив ще мій батько. А от ті яблуньки ми, коли вже вчилися в семінарії, допомагали йому посадити.
Зійшлося чимало людей. Мені було ніяково, що не усім вистачило місця за столом. Нас частували борщем, варениками, картоплею з салом, компотом. На столі щедро було накладено яблук, груш. Запах яблук перебивав аромат смачних домашніх страв. Яблуками пахло ніби навмисне, як в дитинстві. А ще на столах був іще один спогад з дитинства – випечений у печі хліб. Пригадую, я взяв тоді скибку домашнього хліба. Понюхав його і аж запаморочилося в голові від спогадів. Люди про щось гомоніли, а мені видавалося, що поряд порається моя матуся, тихо й лагідно примовляє до гостей, ставить на стіл горщик з картоплею і забирає полотняний рушник, а руки втирає фартухом. Ні, мені це не видавалося, мама була тоді з нами, бо я відчував як до моєї голови легеньким вітерцем торкалася мамина рука. Розгублено озирнувся – а мами немає. Лідка питає: кого ти шукаєш? Та кого ж я шукаю? Та нікого, просто намагаюся пригадати все, як було колись. Ось тут поряд мої рідні сестра та брат – Ксеня та Іван, а через вулицю – також мої рідні – мама і батько. До кого я ближче – до живих чи до мертвих? Не знаю й сам.
Люди почали чаркуватися, говорити тости, а я тихо встав і пішов у бік Іванової хати. Бачу, Іван озирається за мною. Він єдиний мене тоді зрозумів і відволік увагу на себе, промовляючи довгий тост.
Я зайшов за хату, там посаджені квіти. Впізнаю Івана, романтика і мрійника, не може без краси. Чорнобривці наввипередки тягнулися до мене, аби сповістити, що вже прийшла осінь. Та я знаю. До мене вже прийшла не просто осінь, а пізня осінь. Погладив їх і понюхав свою руку. Знову в тому ароматі відчув своє дитинство, запах хати й маминого волосся. Коли вона ввечері знімала хустку, її волосся саме от так, чорнобривцями, і пахло. Чому? Не знаю...
Я зірвав кілька квіток, зібрав їх у скромний букет. Для чого? Та ж не можна йти на могилу без квітів. Поки я брів, мені здавалося, що трава намагається затримати мої ноги, не пустити. За ці кільканадцять кроків в памʹяті моїй спалахнули спогади: ось тут стояла наша хата, ось тут було згарище, ось тут, на місці згарища, була могилка Олі, Ніни і Тамари. Листя дерев крізь шум вітру розповідало мені про те, чого не варто було знати чужим – про тяжке і бідосне життя мами, про її хворобу, про те, що вона не хотіла їхати до лікарні, що просила у лікарів допомогти їй ще хоч трохи пожити, дочекатися своїх дітей. Та на ранок, в Ново-Басанській лікарні одна в палаті, без догляду лікарів тихо відійшла до Бога, склавши молитовно руки на грудях. Мабуть, молилася за нас. І за вас. Так само, як тихо молилася в нашій хаті перед іконами за кожну померлу свою дитину. Бідна мама! Скільки втрат їй довелося пережити!
Роблю ще крок. Кладу квіти на маленький горбочок. Тут була могилка Олі з дітками. Улюблена моя племінниця, Оля! Шукала вдома захист, а знайшла смерть. Олю! я знаю, що скоро ми з тобою зустрінемося. Зовсім скоро. Я все життя краяв себе за свою провину перед тобою. Прости мене, Олю, якщо зможеш.
Чую, мене кличуть Лідка й Іван. Йду в інший кінець нашого подвірʹя, до гостей. Хоча, направду, я тут в гостях, хоч і у себе вдома. Ліда подивилася на мене і подала мені носовичок. І тільки тепер і відчув, що у мене по щоках котяться сльози. Що це зі мною? Я ж ніколи раніше не плакав, а це щось…
Ми ще якийсь час посиділи за столом. Я втомився, хвороба мучила. А ще ж треба відвідати Боднів, Коцурів, мою похресницю Марію, гостинців занести.
Їхали до Києва ми мовчки. Я відчував, що віддаляються образи дорогих мені людей, але їх голоси я чув чітко. Мамині примовки, батькові настанови, дідові вигадки. Приїхали до Києва. Зайшли в квартиру. Включили телевізор. А спогади хвилями накочувалися, накочувалися, серце боліло, сльози заважали писати. Я розумів, що до рідного села більше не поїду, але знав - ще не раз повернуся до Пісок і побачу своїх односельців, знайомих і зовсім чужих – усіх побачу. Колись побачу.
_____________
Я побачив багатьох з них через два роки. У себе вдома, в Києві. Біля заплаканих Лідки й Орисі. Чому вони такі сумні і плачуть? Насправді ж мені так легко, вільно, не мучають болі, я без перешкод пересуваюся, йду, пливу в просторі – куди хочу і ніхто мене не зупиняє. Не плачте, не сумуйте, рідні мої, я ж з Вами, а Ви - зі мною. Ми разом, тільки живемо в різних вимірах. Не плачте, прошу вас.
____________
Ви не вірите, що ми разом? От послухайте! Я ж іще не раз бував тут, у Пісках. Пригадуєте весну 1972-го, травень? Прийшов я тоді у теплий травневий день на своє подвірʹя і не впізнав його. Якийсь довгий будинок, добротно побудований, з величезними вікнами. Гамірно, походжає багато людей. Декого з них знаю, декого – ні. Усі клопочуться і кажуть, що ждуть великих гостей. Думаю, не піду сам в чужий дім, зайду разом з усіма.
Дочекалися гостей, їх повели всередину, а ми з Вами, памʹятаєте?, лишилися на дворі – нас з вами не запросили. Я зрозумів, що ні вас, ні мене там не чекають і пішов геть – на могили до батька й матері. Постояв, помолився, сходив на цвинтар до Проні і пішов. Куди? У свій світ пішов. Відчув гіркоту, що не знайшов собі місця у себе ж на дворищі.
Потім я був у нас в селі у 1981 році, у травні. Я б і не йшов, але моє імʹя так часто згадували, що повинен був зʹявитися. Так багато людей в центрі села, на нашому дворищі! Та все - чужі. Так гамірно, автобуси стоять, машини. Хату поставили - подібну до нашої. Дай, думаю, зайду. В хаті порожньо, холодно, по-чужому. І одиноко – люди усі на дворі, а в хату чомусь не йдуть. Та то й добре – побуду сам. Сів на лаву, озирнувся довкола – все чуже. Чужі речі, піч не там і не така, мама моя завжди от там поралася біля печі. От бачу її худеньку зігнуту постать, ніби виймає з печі горщик з борщем, сідає до столу, припрошує мене їсти, а ложок і тарілок – немає. Поки я озирався у пошуках посуду – мама зникла, і знову я сам. Самотньо мені на цьому святі. Я пішов на місце нашої родинної хати, постояв, згадав рідних і пішов своєю дорогою. Повз мене з курявою пролетіли автобуси з гостями. Господи, збережи їх в дорозі та даруй їм здоровʹя на многії і благії літа.
А ще пригадався мені знову вересень, коли відкривали відбудовану церкву. Стару ж зруйнували активісти ще у 1936-му. Памʹятаєте? Освячення церкви було справжнім святом. Я прийшов раненько, коли ще нікого з гостей не було. Зайшов до храму і став у куточку. Молився. Приїхали священники – церква наповнилася їх тихим говорінням. З часом це церкви почали заходити поважні гості, пісківчани. Була така красива святкова служба! Молитися було особливо радісно. Після служби, коли усі вийшли з церкви, я лишився там і ще довго думав про те, що наше село має шанс жити довго в памʹяті народній, бо є притулок, є дім для наших з вами душ – церква.
Востаннє, чесно признаюся, я був з Вами минулої весни, на багатолюдному зібранні. Так мені було незручно, що стільки шуму через мене. Серед велелюддя я не зустрів нікого з своїх родичів і зрадів, що вони не спокусилися на славу. Радість мені за це тішила душу, аж поки я (для чого я це зробив?) за старою звичкою не пішов на місце нашої родинної хати. А там, саме на місці нашої хати та Оліної могилки – чужі люди, голосно регочуть, пʹють горілку, пересипають нашу мову якимись чужими поганими словами. І щоразу за цими словами – голосно регочуть і знову пʹють горілку. Бідні, та хіба ж вони не розуміють, що занепащають свою душу? Хто ж їх так скалічив? Хто їх візьметься вилікувати? Та ніхто. Хіба – самі себе духовністю і вірою врятують.
Насправді, я часто приходжу до вас, мої рідні земляки. Слухаю, про що Ви говорите, що Вас турбує, чого прагнете. Говорю до Вас, але Ви мене не чуєте. Мабуть, я говорю тихо чи нецікаво. Пробачте мені, що часом втручаюся у ваші розмови, у ваші плани, у ваше життя. Хоча, чесно кажучи, я вже нічого не можу змінити. Лише з волі Божої можу слухати вас, дивитися на вас, любити вас, тихо спостерігаючи за усім зі сторони. І просити Бога, щоб дарував вам мудрість, людяність, незрадливу душу та вміння любити один одного і в спільній молитві просити прощення у Господа та один у одного.
Будьте мені здорові, а я ще ось ці квіти повинен віднести батькам та сестрам. Вони чекають мене."
При використанні фрагментів тексту чи використанні його повністю посилання на його автора - Тетяну Сосновську - обов"язкове.
Переглядів: 554 | Додав: Тетяна3657 | Рейтинг: 5.0/1
Загрузка...
Всього коментарів: 1
1  
Думки про це есе діаметрально протилежні. Ті, хто впізнають себе чи свій стиль життя-буття-роботи - страшенно обурені і ображені. Ті, хто пізнав гіркоту несправедливості та приниження - просять дати почитати текст чи переписати. Душа, виявляється і при житті може бути невиліковно хворою, а може - чистою і вразливою.

Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Copyright MyCorp © 2017

 Точний час 
 Пошук

Погода                                   

Погода в Киеве на неделю Погода в Бобровице на неделю Погода в Чернигове на неделю

Загрузка...
 Друзі сайту


Підприємства міста




 Реклама

 InternetUa

Загрузка...



Vladimir Bida bobrovica.at.ua 2017