Неділя, 24.09.2017, 06:59                                                                                                                                   Ви увійшли як Гость · Група "Гости" · RSS


 


 Меню сайту

 Хмарка тегів

парк чистота БАСАНЬ день молоді молодь продам продам будинок рудькывка 8 березня зима погода вартість перевезення зміни маршрутні таксі тичина піски павло тичина голодомор Голодомор в Україні О.Д. ШАПЧЕНКО прямий зв'язок 8 марта жінки кохані Привітання Вітаємо КПІ Ман і обнова - українська мова Бобровицька гімназія Вся і давність Кобижчанська ЗОШ І-ІІІ ст Олександрівська ЗОШ І-ІІІ ст 9 Травня військова частина Велика Вітчизняна війна річниця перемоги Конкурс Спартакіада спорт стадіон

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
користувачів: 0

 Форма входу
Загрузка...
Інформація

Місто:   Бобровиця

Регіон : Чернігівска                 обл.

Поштовий індекс:
          17400
Площа: 18,9 км²
Телефонний код:
         +38 (04632)XXXXX
Номерні знаки:  
         СВ /25
Міський голова:
         Якушко В.В.
 Герб міста


 

Головна » 2012 » Квітень » 22 » Пам"ять потрібна не мертвим. Пам"ять потрібна живим.
13:59
Пам"ять потрібна не мертвим. Пам"ять потрібна живим.
Місяць тому, 29 березня 2012 року відомий англійський перекладач Стефан Комарницький вирішив відвідати малу батьківщина Павла Тичини. Двома днями раніше - 27 та 28 березня 2012 року - були організовані Київським музеєм-квартирою Павла Тичини велелюдні заходи-зустрічі з Стефаном Комарницьким, його прес-конференція, презнтації книг з його перекладами віршів Павла Тичини, музейний семінар-практикум за його участі. На жоден з цих заходів працівники культури Бобровичини та, зокрема, співробітники Пісківського музею Павла Тичини не приїхали. Очевидно, такого рівна та рангу гості, науковці, іноземні поети для них не є настільки важливими в спілкуванні та майбутніх контактах. Радіємо, що ці заходи не лишилися поза увагою вчителів Бобровицького району і чисельна делегація освітян прибула до Києва.
Візит С.Комарницького до Пісок був спрямований на те, щоб познайомитися з роботою школи і ,можливо, постаратися знайти якісь організації та заклади для взаємної співпраці тичинівської школи в Пісках з британськими освітніми закладами. Однак, тільки-но ми приїхали в село, Стефан попросив показати йому могили рідних Павла Тичини (для цього завбачливо ним були придбані квіти). На могили батьків поета в центрі села були покладені квіти і відразу ж англійський гість сказав: "Я читав у Ваших статтях, що тут іще поховані його дві рідні сестри. Я хочу покласти квіти на їх надгробки". Ми вирушили на сільський цвинтар, що знаходиться на відстані 400-500 м від центру села, фактично, від музею. Зверніть увагу, гість з далекого Йоркширу знав, що на цвинтарі поховані СЕСТРИ Павла Тичини, тобто не одна сестра, а дві. Так, на кладовищі поховані дві сестри - Єфросинія та Ксенія. До могил обох Стефан поклав квіти і попросив його сфотографувати біля могили Єфросинії, бо саме про цю сестру Павло Тичина дуже тепло пише в своїх спогадах.

Минув майже місяць. Село готувалося до поминальних днів. Усі попередні роки школа опікувалася могилами усіх родичів Павла Тичини і батьків, і двох сестер, допомагаючи нам їх прибирати та доглядати. Але оскільки Пісківський музей гордо декларує свою "бурхливу" діяльність, тому від 2011 року було доручено їм доглядами за могилами. Добре, що в центрі села могили практично доглянуті родичами і школою, хрести реконтруйовані родичами та встановлені школою, навіть рушники на хрестах пов"язані родичами, квіти висаджені. Все зроблено - тільки поливай, старе листя прибирай і екскурсії туди води. На сільському ж кладовищі - чотири могили родичів Тичини. Директор Пісківського музею Н.Головко гордо нам відрапортувала, що "всі могилки на кладовищі поприбирали, і у парку могили прибрали, квіти посадили". Виявилося ж, що на цвинтарі музейні працівники "умовно прибрали" могили Ксенії Григорівни Тичини та її дочки, а могила Єфросинії Григорівни Тичини лишалася такою ж, як ми її залишили 29 березня 2012 року з Стефаном - залишки старих сухих троянд місячної давності, відставлені в бік використані лампадки, бо ми запалили нові... Запитую у завідувача фондами музею Н.Євенко (бо у суботу 21 березня 2012 р. о 14.30 вона була єдиним з шести працівників на робочому місці) - чому ж не прибрали могилку Єфросинії Григорівни? Відповідь - приголомшує і дивує - "А нам показали тільки дві могили. Більше не показали". ???? Даруйте, з 1979 року існує МУЗЕЙ ІСТОРІЇ СЕЛА,майже 10 років в ньому працює і директорує Головко Н.О. і тільки у 2012 році директор музею попросила показати їй могили родичів Тичини? (!!!!!!!!) А що ж музей робив весь попередній час? Над чим працював? Яку історію збирав і вивчав? Чим займається цей заклад? Як можна вивчати історію маленького села і навіть не знати хто похований на кладовищі? Адже на кладовищах села є могиди тих, хто зводив село після воєнного лихоліття, тих, хто викладав у пісківській школі, тих, хто очолював сільську раду і колгоспи, тих, хто чимало зробив для села. Багато старих могил тільки за останні 5 років стали фактично безіменними, а ці поховання - справжня історія села. Хто її вивчає? відповім - ніхто. А для чого тоді Музей історії села? Щоб збирати історію села чи щоб збирати й сіяти плітки по селу? Так останнє - поза функціональними обов"язками працівників і робиться у нас безоплатно.

Сільський голова Олешко В.І. дбає, щоб у селі було чисто, затишно, прибрано. Вона, на відміну від музейних працівників, знає про тих, хто похований на кладовищах села. Тому і організувала суботник, щоб усією громадою прибрати до поминок могилки тих, чиї родичі вже не живуть у селі та не приїздять часто. Але ж Валентина Іванівна не може і не повинна робити роботу за музей. Є речі, які вже роками музейники повинні були робити самі, без підказок Голови.

Дивно чути від музейників: нам показали лише ці могилки. Я їм відповіла, що це вони повинні показувати де чия могила, а не питати у інших. Їм за вивчення історії рідного села вже не рік і не два щомісяця платять непогану зарплату... Парадокс. Школа чомусь може і навчати, і виховувати, і історію села вивчати, і дітей до вшанування пам"яті померлих привчати, і доглядати, і територію прибирати, і зустрічі цікаві організовувати, і гостей приймати - на все є час та серце викладачів. А музей у своїй безпорадності вже дійшов до того, що не взмозі розповісти повноцінно про історію свого села, а розпитує про це у інших.

Про те, що в селі Піски поховані не лише батьки Павла Тичини, а й дві його рідні сестри вже років з п"ять знають усі, хто читає газети, навіть - закордоном, навіть - в Йоркширі. Про те, хто похований на пісківському цвинтарі знають і старожили села. Саме вони й показали нам ці могилки п"ять років тому, бо музейники тоді розвели руками і сказали "Ми не досліджували - шукайте самі". Ганьба та й годі, таким працівникам. Задля чиєї амбіційної та керівної прихоті втрачається сенс роботи Пісківського музею? Кому потрібна така робота? Лище тим, хто там "працює" за державні кошти та тим, хто зараз живе мрією колись бути прославленим в цьому музеї. Але це буде "колись", можливо. А зараз існує і утримується музей, який не виконує своєї номінальної функції - збережння та популяризації культурної та духовної спадщини народу. Коли пісківський музей відвідав знаний англієць (знаю, музей буде цим довго хизуватися, хоча сам не доклав жодних зусиль, аби поважний гість переступив їх поріг) він був вражений німотою працівників музею. Весь час (огляд тривав, хвилин, мабуть, з 20) від співробітників музею він не почув ні "пари з уст". То про що ж вони розповідають взагалі? Якою роботою займаються? Які лекції читають? Кому? В яких школах виступали? Про що розповідали? Які цікаві заходи провели та який поважних гостей самі запросили? Я дивуюся, як люди можуть отримувати зарплату за те, чого не роблять. А ми говоримо, що в державі немає грошей. І не буде, ні грошей, ні історії, ні слави, ні пам"яті, ні ідеалів, нічого не буде, доки у нас буде сучільна профанація діяльності та роботи. Як у випадку з пісківським музеєм.

Сподіваюся, що від цього часу Пісківський музей буде знати про могили родичів Павла Тичини, бо ми їм ці могили показали (щоб не сказати більш образно і простонародно). Дякую, що вони нарешті хоча б захотіли їх побачити.

До слова, Стефану Комарницькому дуже сподобалося в Пісківській школі. Привітні викладачі, усміхнені красуні, самодостатні й реалізовані у свіоїй праці, жінки, що знають собі ціну, бо варті того. Це відразу відчувається в поведінці людини, в іі манерах та розмові. С.Комарницький розповів директору школи В.М.Хоменко як побудованансистема освіти (аналог нашої середньої освіти) в Великобританії. Розповів про проблеми виховання британської молоді, про проблеми адаптації молоді в суспільстві, про негативні явища в молодіжних середовищащ Британії. Словом, ми з пісківської директором школи зрозуміли, що у нас з молоддю не все так погано, як іноді намагаються то представити.

Від"їжджаючи з села, Стефан попросив їще раз підійти до могил батьків, до Хреста пам"яті жерт Голодомору 1932-1933 років. Я була свідком нікому не чутної розмови сучасного англійця з нашою минувщиною. І ще раз переконалася та відчула: Пам"ять потрібна не мертвим, пам"ять потрібна живим!

Хто хоче більше довідатися про мету візиту та перебування С.Комарницького в Україні, в Києві, виступи в Київському Літературно-мемлріальному музеї-квартирі Павла Тичини, про прес-конференцію, про семінар, про його виступи, статті, подорож в Піски, фотографії та інше - заходьта на стіну "Музей-квартира Павла Тичини (Київ)" на FaceBook. Зробивши відмітку "Подобається" чи "Like", Ви автоматично отримуватиме всі новини про діяльність музею та його друзів.
Прикріплення: Картинка 1
Переглядів: 1724 | Додав: Тетяна3657 | Рейтинг: 5.0/1
Загрузка...
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]

Copyright MyCorp © 2017

 Точний час 
 Пошук

Погода                                   

Погода в Киеве на неделю Погода в Бобровице на неделю Погода в Чернигове на неделю

Загрузка...
 Друзі сайту


Підприємства міста




 Реклама

 InternetUa

Загрузка...



Vladimir Bida bobrovica.at.ua 2017